Міністерство освіти і науки

Департамент освіти і науки

Хмельницької облдержадміністрації

Вище професійне училище №36 с.Балин

Л.М.Журбіцька

Історія України і державотворення «Кам’янецька доба»

Навчальний посібник з історії України

м.Дунаївці

2018

ББК 74.261

П-12

Розглянуто і рекомендовано до використання та друку педагогічною радою ВПУ №36 с.Балин (протокол №4 від 23 лютого 2018р.)

Рецензенти:

Петрова М.Я. – методист ВПУ №36 с.Балин

Мельничук Г.С. – голова метод комісії загальноосвітніх дисциплін ВПУ-36 с.Балин.

Журбіцька Л.М. Історія України. Навчальний посібник.

ВПУ №36 с.Балин, 2018р. – 26с.

Посібник з історичного краєзнавства сприяє формуванню в учнів доступного розуміння і знань про основні історичні категорії. Місцевий матеріал дає  можливість викладачу показати і пояснити учням відмінність і особливості історичних подій і класифікацій як додаткова література при вивченні історії України.

 

Зміст

Передмова ………………………………………………………………………… 3

Особливості діяльності Дерикторії УНР по відновленню української  державності ...…………………………………………………………………….. 4

Дунаєвеччина в часи збройної боротьби за українську державність ……….. 14

Містечка Дунаєвеччини в Українській революції 1917-1920рр. ……………..18

Селянство Кам’янеччини, Дунаєвеччини і українська влада (кінець 1918 - листопад 1919рр.) ………………………………………………………………..23

Список використаної літератури і джерел ……………………………………24

 

Передмова

«Красо України - Подолля...». Так розпочинаються зі слів відомої поетеси Лесі Українки багато науково-популярних книг, путівників і нарисів про міста і села, історію і природу цього краю.

Подільська земля є чарівною і мальовничою перлиною України. Не менш хвилююча цікава і загадкова, далеко ще не вивчена історія Поділля. Подоляни як уміли, і як могли захищали свою Батьківщину від ворогів, прославилися визвольній боротьбі за волю і Українську державність.

Через тисячоліття подоляни зберегли свою матеріальну і духовну культуру, донесли до нашого часу самобутні риси української нації, які сьогодні розквітли.

До Подільського краю завжди була прикута увага дослідників. Сьогодні триває процес відтворення минулого українського народу, написання об’єктивної незаангажованої історії.

Цілий комплекс праць місцевих дослідників стосується історії Поділля, нагромаджено фактичний матеріал.

Події Української 1917-1920 pp. не могли не позначитись на житті та діяльності населених пунктів України, в тому числі і містечок Поділля. Цей вплив особливо проявився в регіонах, які ставали ареною збройної боротьби за українську державність, зокрема на Поділлі.

Мета посібника через історичне краєзнавство формувати свідомість учня, вчити його логічно мислити, порівнювати історичні події, самостійно здобувати знання і робити висновки. Краєзнавство відкриває широкі можливості для самостійної діяльності учнів, для пошуку. Зв'язок історії України і краю опираються на програму з предмету та організацію навчального процесу з використанням інноваційних технологій.

Даний посібник підготовлений для додаткової пізнавальної роботи учнів, сприяє формуванню свідомості, вчить логічно мислити, порівнювати історичні події, прищеплює любов до рідного краю, виховує почуття патріотизму, національної свідомості.

Особливості діяльності Директорії УНР по відновленню української державності.

В силу певних чинників з червня по грудень 1919 року місцем розташування центральної української влади був Кам’янець-Подільський. Під терміном «Кам’янецька доба» більшість українських дослідників розуміє діяльність Директорії УНР не в чисто територіальних межах, а як етап розвитку третьої форми української державності періоду 1917-1920 років. Даний період характерний насамперед тим, що вперше після проголошення Акту Злуки ЗУНР з УНР з’явилася дійсна можливість співпраці урядів Наддніпрянщини та Наддністрянщини. Кам’янецька доба характеризувалася широкою державотворчою роботою Директорії. Хоча в її діяльності вій­ськова та міжнародна політика були пріоритетними, але не залишалися поза увагою і проблеми конституційного оформлення правління та державного устрою, культурно-просвітницька, видавнича робота.

«Кам’янецька доба, - писав І.Мазепа, - одна з найтрагічніших в історії наших визвольних змагань за революції 1917-1920 років. Це була доба, коли українські збройні сили вперше за кілька століть зійшлися з усіх українських земель для спільної боротьби за незалежну Україну, але, тут же, в цю добу, прийшло до фатального заломлення об’єднаного українського фронту внаслідок внутрішньої розбіжності українських сил, що виросли на різних частинах української землі і в різних історичних умовах, тому врешті пішли різними шляхами».

У червні 1919 року до Кам’янця-Подільського, під ударами більшовицьких військ, переїхала Директорія УНР. Стратегічна ситуація в Україні складалася для легітимної влади досить складною: з півночі та з сходу наступали більшовики, з заходу - польські війська і лише на півдні не велося військових дій. Румунія зберігала номінально нейтральну позицію.

Успішний-наступ більшовицької армії пояснювався дещо несподіваним підкріпленням: всі військові частини більшовиків, які направлялися на допомогу Радянській Угорщині, були кинуті на український фронт. В результаті наступу на Проскурівському напрямі червоні війська 7 липня зайняли Дунаївці, а на Вінницькому - Жмеринку (8 липня), створивши, таким чином безпосередню загрозу існуванню української влади та армії.

На заході ситуація складалася не менш трагічно. Польська армія, ведучи бої з Українською Галицькою Армією, просувалася по Галичині в напрямку до річки Збруч.

Отже, катастрофа на обох українських фронтах спричинила до об’єднання зусиль двох урядів і армій. Уперше проблемою переходу галичан через Збруч порушилась. 4 липня 1919 року телеграмою Диктатор Є.Петрушевича на ім’я Головного Отамана С.Петлюри. З 9 липня в Чорткові велись переговори на найвищому рівні і 15 липня був виданий наказ про перехід УГА в район Кам’янця-Подільського. Після цього переходу найбільш боєздатні галицькі частини були відправлені на більшовицький фронт.

В Україні, таким чином, утворилась майже 100-тисячна армія, що потребувала об’єднаного командування. Воно згодом було створене. Начальником Штабу Головного Отамана було призначено генерала Юнакова, а його заступником від УГА став генерал-квартирмейстер Курманович.

50-тисячна Галицька армія складали з 3-х корпусів: перший очолював полковник Микитка, другий - полковник Вольр і третій - генерал Кравс. Командуючим армії був генерал Тарнавський, а начальником штабу - полковник Шаманек.

З 5-тисячна Наддніпрянська армія скидалася з 11 дивізій, які були об'єднані в корпуси (групи): група Січових Стрільців під командуванням отамана Коновальця. Запорізька група, якою керував полковник Сальський і Волинська група - полковник Петров. Окремою групою була Повстанська (Київська) група очолювана отаманом Ю.Тютюнником. Загальне командування здійснював отаман В.Тютюнник, начальником штабу був отаман Сінклер.

Крім того, на території України діяли повстанські загони отаманів Зеленого та Ангела. Чисельність їх становила понад 15000 вояків.

Об’єднана українська армія почала широкомасштабний наступ на Проскурівському та Жмеринському напрямах. Більшовики залишили в кінці липня Нову Ушицю, Проскурів, а на початку серпня Жмеринку та Вінницю. Ситуація для більшовиків ускладнювалася тим, що на Лівобережжі розпочали наступ денікінські війська. Таким чином, в українського уряду з’явився союзник в боротьбі з більшовиками і Директорія почата шукати контакти з Денікіним для спільної взаємодії. На першому етапі наступу це вдалося, але не були враховані істинні інтереси проімперських кіл Добровольчої армії.

Стосунки між Директорією та Українською Національною Радою з самого початку їх існування були досить складними. Після номінального об’єднання 22 січня 1919 року фактично обидва уряди існували автономно. Такий стан речей був спричинений самим договором про об’єднання ЗУНР з УНР. Автономний Галицький уряд повинен був діяти аж до прийняття нової Конституції УНР, де був би визначений державний устрій Української рес­публіки. Не сприяли налагодженню нормальних взаємовідносин також різність історичної долі цих двох частин України, політичні традиції та політичні сили, що знаходилися при владі в УНР та ЗУНР. Якщо Директорія та сформований нею уряд (даного складу) притримувалися соціалістичної орієнтації, то керівники Української Національної Ради схилялися до ліберально-національного напрямку. Не завжди співпадали погляди і в міжнародній орієнтації та виборі союзників.

Особливо сильне загострення стосунків сталося якраз в момент об’єднання зусиль в липні 1919 року. Приводом до цього послужило спільне рішення Української Народної Ради і Державного Секретаріату 9 червня про призначення президента Євгена Петрушевича Диктатором, який мав право виконувати всю вищу військову та цивільну владу. Визнавши цей акт, як дер­жавний переворот, Директорія увільнила Є.Петрушевича від обов'язків члена Директорії і 4 липня ухвалила закон «Про утворення міністерства в справах Західної області Української Народної Республіки». Кандидатом на пост міністра було названо одного з лідерів галицької соціал-демократичної партії С.Вітека, що знаходився в опозиції до Є.Петрушевича. Але, пересвідчившись в сильній підтримці Диктатора з боку більшості політичних сил Галичини і, зважаючи на скрутну обстановку на фронті, Директорія змушена була прий­няти умови Є.Петрушевича про подальше співробітництво. Вони полягали в наступному:

•       скасування міністерства для Галичини;

•       зміна уряду Б.Мартоса;

•       демократична політика без ухилів у бік «радянства».

Треба зазначити, що і серед самих політичних сил Наддніпрянщини не всі підтримували політику С.Петлюри та «соціалістичного уряду». Окрім збройних виступів навесні 1919 року (отаманів Оскілка в Рівному та Болбачана в Проскурові), утворилася легальна опозиційна структура. 15 липня в Кам’янці-Подільському відбулися установчі збори Українського Національно-Демократичного Союзу. Серед фундаторів цієї організації були представники різних соціальних груп, в тому числі і державні діячі: І.Огієнко - ректор Кам’янецького університету, В.Біднов - професор цього ж університету, В.Приходько - голова Подільського губернського земства, М.Куриленко - губернський комісар Поділля, І.Косенко - член Трудового Конгресу та інші. Метою союзу було:

-       об’єднати всі живі українські сили;

-       утворити міцну самостійну Українську демократичну державу;

-       боротьба за законну владу на Вкраїні, відповідальну перед парламентом;

-       боротьба за демократичний виборчий закон у всі установи (по 5-ти членній формулі);

-   оборона прав українського народу і Української держави в міжнародній сфері;

-   всебічна допомога в справі організації армії.

Основна проблема, з приводу якої йшли суперечки між соціалістичним урядом і ліберально-національною опозицією, полягала у виборі: «трудовий принцип» чи загальне виборче право. Як відомо, Трудовий Конгрес, що відбувся в січні 1919 року, був скликаний за трудовим принципом: «Скликати Конгрес Трудового Народу України, - говорилося в Декларації Директорії, - в числі 527 депутатів від трудового селянства, робітництва і трудової інтелігенції». Це означало, що виборчі права отримали не всі соціальні групи населення.

На початку серпня була передана «Записка УНДС» С.Петлюрі, де говорилося, що сучасне становище України є наслідком «цілковитої відірваності С.Петлюри не тільки від широкого громадянства, а й від цілого народу». Шляхи поліпшення становища бачилися авторами «Записки» у реальному вирішенні «земельного питання у формі зазначення принципу трудової дрібної власності, про упорядкування фінансів за допомогою земельної реформи» (передача селянам землі за викуп). Далі говорилося про «повне право дивитися на політику теперішнього українського уряду, як на більшовицьку, на підставі ясного і недвозначного окреслення цілком більшо­вицької тактики... в офіційній пресі, ясного зазначення устремління не громадського парламентського життя, до т.зв. Диктатури ЦК С.Р. та С.-Д. По шляху орієнтації на міжнародну світову революцію, трактування українського руху переважно як руху соціального, а не національного».

Під тиском опозиції 12 серпня Директорія прийняла рішення про проведення виборів до передпарламенту на основі загального виборчого права. Передпарламент повинен був стати проміжною ланкою до виборів Всеукраїнських Установчих Зборів, як законодавчого органу Української республіки.

Частина опозиції хотіла бачити на чолі соборної Української держави не С.Петлюру, а Є.Петрушевича. «Ми мали на Україні двох диктаторів: диктатора галицьких військ д-ра Петрушевича і Головного Отамана Петлюру. Перший одержав владу з рук народніх, від народного представ­ництва, другий - іншим шляхом - шляхом узурпації. Перший мав в своїм розпорядженні відданого йому карного війська, другий мав - в 10 раз меншу силу з захитаною дисципліною, в більшості незадоволених центральною військовою владою. Один був людиною високої європейської освіти, старий досвідчений парламентар і політик загально відомий і шанований не тільки на Україні, але й за кордоном. Другий особа з малою освітою, невідома українським народним масам до революцій, найменшого досвіду в справі державного будівництва і управи, особа що виринула на верх випадково в часи революційної бурі».

На нашу думку, дане твердження представників партії самостійників - соціалістів з огляду на їх опозиційність, грішить перебільшенням. А взагалі, проблема з кадрами стояла дуже гостро перед Директорією. Не вистачало людей на державні посади з належною освітою. Більшість кваліфікованих працівників, які раніше працювали на державних посадах, були або за кордоном або не підтримували режим Директорії. Тому використовувалася найменша можливість залучити до державної діяльності галичан, які щойно прибули з-за Збруча. «Губерніяльним комісаріятом в порозумінню з міністерством внутрішніх справ та галицьким урядом були улаштовані трьохденні курси, на котрі були скликані всі галичани-правники, та займавші раніше адміністративні посади для поінформування про наддніпрянський устрій.

По закінченню курсів Губерніяльний комісаріят Поділля відрядив 15 чоловік на Волинь, а також дав у розпорядження Губерніяльного комісара Волині адміністраторів галичан, які і виїхали на повіти».

Але більшість галицьких урядовців і військових не полишали надію повернутись на Галичину для боротьби з полякам, вони розраховували на успіх української делегації на Паризькій мирній конференції.

Делегація прибула до Парижу в лютому 1919 року в такому складі: Г.Сидоренко - голова, В.Панейко - державний секретар Зовнішніх справ ЗУНР, О.Шульгін - посол в Болгарії, Є.Марголін - юрист. В травні прибула окрема місія в Галицьких справах - М.Лозинський та Д.Вітовський. З приватним характером у роботі делегації брав участь М.Грушевський. На початку серпня головою місії став граф Тишкевич.

Треба зазначити, що Паризька конференція не розглядала окремо справу соборної України, а тільки питання деяких територій.

Згідно її рішень, Закарпаття було передане, як автономна область, Чехо-Словаччині, Буковина - Румунії. Справа Східної Галичини розглядалася спеціальними комісіями. Зокрема, після початку бойових дій між польськими і галицькими військами у Львові працювала (з січня по березень) міжнародна комісія під проводом генерала Бартельмі. Ознайомившись з обстановкою, комісія запропонувала демаркаційну лінію, за якою Львів та Дрогобич мали відійти до Польщі, в той час як лінія фронту проходила по залізниці Львів - Дрогобич. На трьохсторонніх переговорах українська делегація не прийняла цих умов і військові дії розгорілися з новою силою і складалися не на користь УГА.

Тим часом в середині квітня в Парижі утворюється комісія в справі українсько-польського перемир'я під головуванням генерала Боти. 12 травня, після декількох раундів переговорів, комісія визначає нову демаркаційну лінію, яка була сприйнятніша для української сторони (нафтові родовища в Дрогобицькому повіті переходять до України). Але польський уряд, захоплений перемогами і зміцнений армією Галлера, не приймає цих умов і, розпочинає новий успішний наступ.

За такого становища українська місія добивається аудієнції в керівників держав «Великої четвірки»: Франції, Англії, Італії та США. Але і після цього ніяких зрушень на користь України не сталося. Натомість Паризькою мирною конференцією був прийнятий «Статут Східної Галичини», в якому писалося: «Головні держави уповноважують Польщу, а вона приймає мандат зоорганізування і правління на протязі 25 літ... країв коронних австрійських,... які становлять автономічну територію «Східної Галичини». Через чверть століття питання про приналежність Східної Галичини до Польщі могло бути переглянуте.

Таким чином, поділ України світовими державами було продовжено. Керівники цих держав більше зважали на позицію делегації від Російської Добровольчої армії, яку репрезентував В.Маклаков. Дещо іншої думки притримувався О.Керенський, який вважав майбутнє небільшовицької Росії федеративним. Але і в цьому випадку всі територіальні питання мали вирішувати Всеросійські Установчі Збори. Східну Галичину, зважаючи на теперішній стан Росії, Антанта віддавала Польщі за її внесок у боротьбу з більшовиками.

Отже, міжнародна обстановка в 1919 році була досить несприятливою для Директорії УНР. Становище на переговорах ускладнювалося ще й невеликим професіоналізмом членів української делегації. Скажімо, голова місії Г. Сидоренко був за освітою інженером шляхів сполучення і за часів Центральної Ради займав пост міністра пошт і телеграфів.

Тим часом, по мірі успішного розвитку подій на більшовицькому фронті, 10 серпня в Кам’янці-Подільскому відбулася військова нарада з присутністю вищих посадових осіб обох урядів для вироблення плану подальших військових дій. Першою виникла суперечка з приводу напрямку наступу. Серед галицьких політиків і військових домінувала думка про доцільність наступу спочатку на Одесу, а потім на Київ. Перемогла точка зору наддніпрянців, котрі аргументували свою позицію наявністю денікінців на Півдні України.

Були сформовані 3 основні групи: Київська, під проводом генерала Кравса (1, 3 галицькі корпуси та група Запорожців), Житомирська, під проводом полковника Вольфа (2-й галицький корпус та група Січових Стрільців) і Одеська, під проводом отамана В.Тютюнника (дивізія Удовиченка, Волинська група та група Ю.Тютюнника).

На основному напрямі, після кількаденних боїв, 30 серпня був взятий Київ. Першими до столиці увійшли галицькі частини. Але невизначеність головного командування щодо стосунків з Денікіним призвела до того, що вранці 31 серпня через ніким не вартований міст, з лівого берега, в місто увійшли денікінські війська, по ходу роззброюючи деякі українські частини, які не мали наказу відкривати вогонь по денікінцях. Після коротких переговорів було вирішено влаштувати спільний військовий парад. Поряд з українським прапором, галичанами був вивішений і російський. По невеликим інциденті російський прапор було зірвано і кинуто під коня командиру Запорозької групи Сапьському. Вчинилася кулеметна стрілянина.

Парад був зірваний і денікінці почали роззброювати українські частини. Генерал Кравс був заарештований і змушений підписати договір, за яким українські війська повинні були залишити Київ і відійти на лінію Ігнатівка - Васильків. При чому генерал Кравс підписав договір лише від імені Галицьких Військ (росіяни вважали їх іноземцями), а Петлюрі був висунутий ультиматум про розпуск своєї армії, або про перехід під керів­ництво Добровольчої армії. Галицький уряд зрозумів хибність орієнтації на Денікіна. Дещо іншої позиції притримувалося військове керівництво на чолі з М.Тарнавським, що поступово відходило з-під впливу Є.Петрушевича, особливо після київської поразки.

В цій ситуації поліпшуються взаємовідносини між обома українськими урядами (даному процесу сприяло рішення Директорії про скасування галицького міністерства). Настав зручний час для оголошення війни Денікіну. Але Є.Петрушевич вагався, тому що це фактично означало стати союзником більшовиків і втратити будь-яку надію на допомогу Антанти.

Директорії вдалося налагодити зв’язки з Н.Махном. 21 вересня був підписаний спільний договір проти Денікіна. Для координації дій в Кам’янці був залишений міністр Махна Шпота. Але після оголошення Денікіним війни Директорії, Н.Махно несподівано віддав наказ про прохід крізь наступаючу Добровольчу армію і передислокувався в Гуляй-Поле. Згодом його війська захоплюють Кривий Ріг, Нікополь, Олександрівськ, Бердянськ, Мелітополь, Маріуполь і Катеринослав. Цими діями він повністю зруйновує денікінське запілля. В цей же час опівночі розпочинають наступ більшовики.

За таких обставин, а також зважаючи на поширення епідемії тифу катастрофічну нестачу медикаментів, зброї та військової амуніції, командуючий Галицькою армією розпочав сепаратні переговори з командуванням Добровольчої армії. Перебуваючи в Деражні С.Петлюра та Є.Петрушевич визнали текст договору: «Галицька армія переходить в повнім своїм складі з етапними установами, складами і залізнодорожним майном на сторону російської Добровольчої армії і віддається в повне розпорядження Головного Командування озброєних сил півдня Росії через команданта військ Новоросійської области... Галицьке правительство застановляє часово, з огляду на недостачу території, свою діяльність і переходить під опіку російської Добровольчої команди. До часу визначення місця його осідку переселиться Галицьке правительство в Одесу, куди негайно виїде». Коли стало зрозуміло, що більшість військового керівництва солідаризується з М.Тарнавським, Є.Петрушевич віддав наказ про довершення цієї справи, а сам виїхав до Відня.

Українські наддніпрянські війська наступом Денікіна відступили і на лінії Проскурів – Старокостянтинів - Шепетівка фронт був ліквідований.

13 листопада в Кам’янці-Подільському відбулося засідання Директорії УНР. Після гострих суперечок дійшли висновку про необхідність відступу, залишивши головноуповноваженим українського уряду І.Огієнка.

Виїзд керівництва частково до Варшави, частково на Волинь, підвели межу Кам’нецького періоду Директорії УНР. Подальші військові дії (1-й та 2-й Зимовий походи), які вже планувалися здебільшого з території Польщі, були лише спробою відновити збройним шляхом втрачені території і фактично передували екзильній (еміграційній) діяльності уряду Української Народної Республіки.

Дунаєвеччина в часи збройної боротьби за українську державність.

Перша світова війна завдала удару по економіці краю, який став при­фронтовою зоною, посилила бідування, революційні настрої. Звістку про повалення царя принесли на Дунаєвеччину залізничники і поштові служ­бовці. Сподіваючись на переміни, робітники і солдати створювали свої комітети, ради. 25 березня 1917 року відбулися об’єднавчі збори робітничих і солдатських депутатів, була створена рада робітничих і солдатських депутатів, обрана президія. 1 травня вперше проведено масове й відкрите відзначення дня міжнародної солідарності трудящих. Активізувала діяльність національно свідома частина дунаївчан, натхненна рішенням про утворення в Києві Центральної ради - координаційного центру патріотично налаштованих політичних і громадських організацій. У травні 1917 року делегати Дунаєвецького селянського з’їзду в своєму посланні висловили підтримку Центральній раді. Зі вступом у Дунаївці збройних підрозділів УНР. “Просвіта”, сформована ще 1917 року, посилила роботу, особливо брати Семен і Степан Риндики, Олена, Лідія і Борис Богацькі - діти нестеровецького священика Олександра Богацького, учитель і бібліотекар дунаєвецької школи Володимир Гушло, учителька Лідія Гаврилова та інші. Після від’їзду на навчання студента Буяра просвітницьку організацію очолив учитель Семен Риндик. Просвітяни мали бібліотеку, якою завідувала Антоніна Мельник, готували вистави, концерти, вели агітаційно-роз’яснювальну роботу. Між силами правого і лівого спрямування виникали конфлікти, протистояли, що посилювалися з приходом червоноармійських підрозділів чи частин армії УНР.

Після розстрілу в липні 1917 року мирної демонстрації більшовицькі сили взяли курс на підготовку повстання проти Тимчасового уряду, у Дунаївцях створили ревком (голова Татарчук), військовий підрозділ, очо­лений Миколою Мельником. Прибічники Центральної ради 11 лютого 1918р. зібралися, щоб обговорити план дій, але були заарештовані ревкомівцями. Після цього лікар Іваниця почав формувати козацький бойовий загін.

Союз українських національних сил з австро-німецькими військами не знайшов розуміння і підтримки переважної частини жителів Дунаєвеччини. Вони організовували бойові загони, які протистояли реквізиторам. У районі Дунаївців діяв партизанський загін О. Бондарева, у Гуті-Яцковецькій - П.Шміголя, у Чечельнику повсталих очолили А. Муляр та К. Побережний, у Вихрівці - М.Яворський, І.Кучерявий у Великій Побійній - О.Жарий, у Смотричі - І.Войцехівський та О.Банасюкевич. Боротьба закінчилася вигнанням окупантів і падінням під ударами повстанців, очолених Директорією, влади гетьмана Павла Скоропадського.

Боротьба прихильників УНР і більшовиків набрала ще більшої гостроти під час перебування на Поділлі військ УНР і ЗУНР 1919 року, обрання Кам’янця-Подільського місцем осідку уряду Директорії. Саме цього року на Дунаєвеччині стався ряд подій, які яскравою сторінкою ввійшли в історію національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. На початку грудня

1918      року Шатава стала місцем зародження авіаційних бойових сил Української галицької армії. Підтримку в їх розгортанні галичани отримала ще від гетьмана П.П. Скоропадського. Спочатку до Шатави прибуло командування летунської сотні - полковник Б.Губер, полковник князь Кануков, хорунжий Хазбулат-Кануков, поручник Шереміцінський, сотники Свський та Булатов, а за ними ще шість підстаршин та дев’ять стрільців. Звідси, з-під Шатави, вони зробили перші вильоти в розташування польських військ й завдали їм удару з повітря, поклавши початок авіації УГА.

28 червня на ст. Балин, де стояли штабні вагони Головного отамана С. Петлюри й вагон - пересувна тюрма із заарештованими, був розстріляний колишній командир Запорозького корпусу полковник П.Ф.Болбочан. звинувачений у спробі перевороту. У серпні 2005 року за підтримкою фонду імені Євгена Чикаленка біля приміщення з.д. ст. Балин, неподалік обеліска одно­сельчанам, що загинули у Великій Вітчизняній війні, встановлено гранітну плиту з надписом: «Біля цього місця 28 червня 1919 року трагічно загинув визначний український воєначальник полковник Петро Болбочан». А далі - рядки з його першого відкритого листа Симону Петлюрі: «Ми перед батьківщиною свій обов’язок виконали чесно. Як хто нас буде в чім-небудь обвинувачувати, хай зробить це той, хто більше нас зробив для батьківщини... П. Болбачан, 10 січня 1919 р.»

7 липня 1919 року, наступаючи з боку Проскурова, більшовицькі війська захопили Дунаївці і створили загрозу Кам’янцю-Подільському - державному центру УНР. Ситуацію врятував перехід через Збруч Української галицької армії, який розпочався 16 липня. На території району розташувалися бригади двох корпусів. Бригади І корпусу дислокувалися в селах Чечельник, Балин, Зеленче, Слобідка Рахнівська, штаб - у Січинцях, II корпус розмістився у Вербці, Гниловодах, інших населених пунктах, штаб - у Шатаві, корпусні обози у Миньківцях та Великому Жванчику. У наступні дні з різних причин проходила передислокація підрозділів. 19 липня під Дунаївці прибула 7-а бригада, 21-а розташувалася в Гірчичній. Оскільки червоноармійські частини захопили Смотрич й загрожували Кам’янцю-Подільському, підрозділи II корпусу завдали їм удару, розгромили 4-й Таращанський полк, взяли в полон 250 червоноармійців, відбили 4 гармати та багато іншої зброї, боєприпасів, спорядження. Щоб відсунути загрозу подалі, командування вирішило розгорнути наступ у напрямку на Проскурів. Він почався 26 липня. Взявши Морозів, українські війська повели наступ на Ярмолинці, Деражню. У Дунаївцях залишилися в основному тилові частини.

Галичани намагалися знайти контакт з місцевим населенням, співпра­цювали з «Просвітою». Старшини станційної сотні, запасного саперного куріня, ХІІ-ої етапної сотні, армійської майстерні, військової пекарні, ви­купного відділу, запасної обозної валки, зокрема курінний отаман Рак, по­ручик Гасман, четарі Ганчак, Цавольський у співпраці з братами Риндиками, учителями Богацькою, Зозулінською, Підгорською, Бриндаком, Білянським організували курси неписьменних, курси по бджільництву, проводили аматорські вечори, концерти, агітаційно-пропагандистську роботу. Однак не завжди ці контакти, з селянами були мирними. 22 липня загін маліївчан напав на бійців 7-ої бригади, вбив старшину і кількох стрільців, яких прийняли за австріяк-реквізиторів.

Важливе значення для Директорії мали Дунаївці ще й тому, що дунаєвецькі суконні фабрики залишилися єдиним вітчизняним джерелом постачання шинельного сукна та іншої мануфактури. Тому фабрики 27 червня 1919 року відвідав наказний отаман Дієвої армії О.Осецький, а 1 жовтня і сам С. Петлюра. Вони знайомилися з ходом виробництва, проблемами, які заважали збільшити виробництво і поставку сукна.

У період активізації військово-політичних протистоянь на території Дунаєвеччини, як і в інших місцевостях Поділля, загострювалося єврейське питання.

Директорія вживала дієвих заходів: створила спеціальне міністерство єврейських справ, розслідувала кожен випадок насильства, жорстоко карала мародерів-погромників, виплачувала грошові компенсації, вела роз’яснювальну роботу. Тогочасні газети, зокрема - “Україна”, рясніють матеріали цієї тематики.

Побували на Дунаєвеччині і денікінці. 1919 року Дунаевеччину кілька разів окуповували війська. У маєтки повернулися поляки-власники, відбувалася розправа з селянами, запідозреними в розкраданні панського майна у Михайлівці селян сікли, заставляючи повернути взяте.

Мирне життя повернулося в край наприкінці 1920 року. Тогочасну обстановку і настрої вдало відобразив новорічний номер кам’янецької газети «Вісті»: «Відсталі, бідні, голодні і холодні... Ми вступаємо в нову добу, у добу мирної творчої праці, у добу соціалістичного будування. Отже - до праці!”. Почалося формування органів радянської влади. У січні-лютому пройшли вибори до місцевих рад. Дунаєвецький ревком передав свої повно­важення новообраній раді робітничих, селянських і червоноармійських де­путатів. Того року був створений комуністичний партійний осередок який очолив О.В.Каневський.»

Містечка Дунаєвеччини в Українській революції 1917-1920 рр.

Містечком на Україні звалося торгово-ремісниче поселення або місце торгів, базарів, ярмарків. Як правило, містечко було центром волості.

Місцеві органи влади займалися різноманітними питаннями. Містечкові зібрання скликалися старостою. Так, 19 липня 1920 р. Шатавський сільський староста О.Шпореннік скликав такі збори, де було обрано сільську раду за принципом «один представник від 100 осіб». 8 членів ради обрали зі свого середовища виконавчий комітет на чолі з Т.Ф.Тютюнником. Такі ж зміни відбулися 21 липня в Макові, де головними дійовими особами виступили, відповідно, С.Ю.Опрайчук та Ю.П.Палатюк. Ще 16 квітня 1917 р. Подільський губернський комісар доповідав Головному управлінню у справах міліції, що містечкове населення Смотрича, зібравшись, заявило про те, що вони відмовляються визнавати владу волосного суду, і самоуправно оголосило його голову усунути з посади 24 серпня 1919 р., згідно розпорядження повітового комісара, було скликане віче в Сокільці, де представник Міністерства внутрішніх справ І.Оліфер проінформував про «сучасний стан, селянську спілку і земельне питання». Місцеві органи займалися і мобілізацією до діючої армії УНР (згідно закону від 26 січня 1919 р., “з 10 лютого по 1 березня до війська закликалася молодь 1899 р.н.”). Однак цей захід відбувався дуже повільно. Кам’янецький повітовий комісар 5 квітня доповідав, що «призов рекрутів іде ненормально... Новобранці Балинської волості не з’явилися на збірний пункт».

В містечках Дунаєвеччини для дотримання спокою розміщувалися відділи народної сторожі (міліція). їх мережа була досить густою. Наприклад, в липні 1919 р. в Шатаві нараховувалось 28 міліціонерів на чолі з Т.Когутом, Смотричі - 27 (К.Королюк). Безконтрольне збирання державного хліба селянами спостерігалося майже в усіх містечкових господарствах. Для охоро­ни державного збіжжя створили озброєні загони. Зокрема, резиденцією етапного коменданта був Маків. Маємо констатувати, що їх діяльність не змогла охопити всі волості. Із Смотричської волості повідомляли: “Охорони нема до цього часу. Негайно потрібно 40 чоловік: 20 піших і 20 кінних”. Навіть і там, де вони були (47 охоронців на волость), кількісний склад загону бажав бути потужнішим.

Осередком Фабрично-заводської промисловості залишалися Дунаївці. Власники суконних фабрик спільно з Міністерством торгу на промисловості відшуковували методи для відновлення, зважаючи на попередні військові дії, і розширення виробництва. Фабрикант Ренц закупив в Чехії нові машини, які дали можливість виробляти 800 аршинів сукна в тиждень.

Вже на 1920 р. в містечку працювали 9 суконних фабрик, 8 тютюнових фабрик, 1 механічний завод з чугунно-ливарним відділом, 2 гарбарні тощо.

В революційній хвилі часто брали верх безладдя і анархія, за яких за­стосування закону було неможливим. Так, в Смотричі солдати Волинської групи, відступаючи в липні 1919 р., побили міліціонера 28 квітня 1918 р Адміністрація Маківського цукрового заводу доповідала губернському комісару, що і шатавські селяни самовільно заволоділи ввіреним їм підприємством, всіма продуктами, матеріалами, житловими будівлями, інвентарем, які належали заводу.

Не завжди дотримувалася закону і місцева влада. Так, 5 вересня 1918 р. в Балині вартові 5-го району державної варти Кам’янецького повіту А.Юсім і А.Мисюк, здійснюючи незаконний обшук в квартирі В.Дереховського, жорстоко побили його. Були випадки, коли селянські загони, очолювані більшовиками, робили спроби нейтралізувати українську міліцію. Прикладом може служити напад селянської банди на чолі з більшовиком Г.Клюсом 14 лютого 1919 р. на помічника начальника міліції 5-го району Кам’янецького повіту, коли той повертався з Балина до Смотрича. В один з липневих днів

1919      р. ватага грабіжників здійснила напад на містечкову громаду Сокільця, завдавши їй значних матеріальних збитків. Місцеве населення допомагало українській владі в обеззброєні більшовицьких загонів, як це було в Дунаївцях, коли в червні 1919 р. було знешкоджено 250 «червоних» кавалеристів.

Дестабілізували становище польські частини, які стояли по той бік Збруча. Під приводом боротьби із «озброєними бандами» галичан та захисту власності польських дворян вони неодноразово порушували умови українсько-польської угоди про нейтральну зону в Позбруччі, проникали до неї і грабували місцеве населення. Зокрема, в серпні 1919 р. поляки погромили Смотрич, розігнали міліцію, пограбували місцевий кооператив та пошту на суму 18 тис. руб. Тому цілком виправданим є розпорядження губкомісара губвідділу політичного департаменту про встановлення «негласного» нагляду за польськими агентами Венгриновським та Жуковським у В.Жванчику. Згодом, коли запровадилися польські порядки, спираючись на польське військо, комендант жандармерії в Шатаві «повідомив місцевого священика, щоби той нікого не вінчав без дозволу помічника польського старости, який знаходився в Балині. Хто бере шлюб, повинен взяти в нього картку».

Ситуацію ще більше ускладнювали часті спалахи епідемії тифу. Так, за перший квартал 1920 року зафіксовано 232 жителі Дунаївців, вражених цією хворобою, у Шатаві - 64, Смотричі - 50 (з яких 10 померло), Миньківцях - 52 (9). Коштів для боротьби з епідемією не вистачало. Тому адміністрація самоврядувань Смотрицької, Маківської, Балинської та ін. волостей брали державну 5-процентну позику на суму 40 тис. грн.

Гострою у цей час була також «єврейська проблема». Зокрема, у Смотричі в 1906 р. з 4338-ми містечкових жителів 1763 були євреями, у Балині, відповідно, 3351 і 575, Шатаві - 1727 і 507, Макові - 1927 і 135. Більшим був процент містечкового єврейства в Дунаївцях та Миньківцях (57,5% - станом на 1889 p.), Жванчику (16%), Сокільці (15%).

Значна частина селян вороже ставилася до євреїв. Складовою «вибухової суміші», що швидко накопичувалася, стали антиєврейські прокламації, які закликали до погромів, та більшовицькі провокації. Однією з причин антиєврейських настроїв стала непідтримка частиною євреїв української влади. Наприклад, у Смотричі 25 грудня 1917 р. вони висловили протест проти участі свого представника М.Зільберфарба у Генеральному сек­ретаріаті, зазначивши, що «в заходах по влаштуванню єврейського націо­нального і культурного життя як у Великій Російській Республіці, так і Республіці Українській (євреї) можуть виходити тільки від Всеросійського єврейського з’їзду». До того ж, були випадки, коли євреї ухилялись від військової служби в українській армії чи масово дезертували (Н.І.Безпалько, Й.Найчук (Миньківці) та ін.).

Ці та інші причини в сукупності призвели до єврейських погромів. Один із них відбувся 7 липня 1919 р. в Смотричі, де прибулі військові частини пограбували містечко, обеззброїли начальника міліції і коменданта, вбили одного єврея, багато жінок зґвалтували, частину жителів взяли як заручників. Внаслідок 4-х погромів містечко Маків покинуло все нечисельне єврейське населення. Один з біженців Г.Лейбемзон писав до Міністерства єврейських справ (19.08.1919 р.): «...до погрому добре жили з християнським населенням. Але після погрому молоді хлопці почали зле відноситися до євреїв і тероризували нас. Ми змушені були втікати з Макова». В середині червня 1919 р. жителями сіл Нефедівці (11 осіб) та Привороття (3) було погромлено містечкову громаду Жванчика. Внаслідок двох червневих погромів (1919 р.), спочатку більшовиків, а потім і українських частин було завдано матеріальних збитків на суму 6 млн. руб. жителям Дунаївців (вбито 7 євреїв). Масові пограбування більшовиків мали місце також в Балині (лютий 1918 р. - 9666 руб ). (20 лютого 1919 р. - напад на Фолюшинецький фільварок). Такі ж погроми відбулися в Миньківцях, Шатаві.

Як наслідок, чисельність містечкового єврейського населення проти 1897 р. значно скоротилась: Жванчик - на 18% (у 1897 р. тут проживало 683 євреї, у 1923 р. їх було 558). Миньківці - 40% (2196/1316). Смотрич - 34% (1725/ 1149). Сокілець - 31.8% (747/ 505). Шатава - 37.9% ( 725/450).

Часто «грішили» погромами і українські військові частини, яким три­валий час не виплачували грошового утримання. І все ж часто євреї бачили свій порятунок в українській владі. Про це засвідчує, зокрема, лист міс­течкових євреїв Дунаївців: «Просимо вплинути на владу, щоб вона признала єврейську громаду як офіційну інституцію, рахуючись з її функціями...»

Мали місце цілий ряд інших протипогромних заходів Волинської групи військ та Житомирської юнацької школи, які заарештували 20 вояків під час ПОГРОМУ в Городку і Смотричі. Всього ж у цих містечках було розстріляно 24 погромники.

Українська влада надавала в міру можливостей матеріальну і продовольчу допомогу потерпілим містечкам. Так, 9 серпня 1919 р. Я.Огородник писав подільському комісару: «З приводу того, що єврейське населення Смотрича, Ориніна, Лянцкоруня, Купина, Городка, Фрамполя, Чемеровець розграбоване військами вщент, прошу не одмовити виклопотати у міністерства єврейських справ для зазначеного населення грошову допомо­гу». Невдовзі проддепартамент Міністерства народного господарства позитивно вирішив питання про виділення пограбованому єврейському населенню потрібної кількості хліба нового врожаю. Надходила допомога і з- за кордону. Так, у липні 1920 р. М.Маламуд і С Баран зі Смотрича отримали грошові суми із американського фонду. Всі ці шкоди позитивно вплинули на українсько-єврейські відносини. Частина єврейського населення підтримала українську владу та українську армію. Зокрема, 25 травня 1920 р. українське населення Дунаївців допомогло євреям у проведенні їх національного свята - визнання Палесини найвищим національним та політичним центром.

Селянство Кам'янеччини, Дунаєвеччини і українська влада.

(кінець 1918- листопад 1919 p.p.)

Перемога антигетьманського повстання і відновлення УНР відповідали інтересам широких селянських мас України. Директорія у своєму Універсалі «До трудового селянства» від 10 січня 1919 року декларувала перехід землі до рук трудового народу, розподіл її за принципом, «що кому слід», а через незначний час прийняла «Закон про землю в УНР», яким скасувала приватну власність «на всі землі з їх водами, надземними і підземними природними багатствами та лісами», передавала землю в приватно трудове користування.

Вбачаючи в селянстві соціальну базу УНР, Директорія намагалася якнайширше залучити його до державного будівництва.

Під час виборів до Трудового конгресу України у січні 1919р. квота селянства Поділля становила 47 місць.

В «Універсалі Трудового Конгресу України» від 28 січня 1919р. наголошувалось, що на місцях представницьку владу являють собою губернські і повітові Трудові ради, які складалися пропорційно з селян і робітників.

Щоб швидше завести лад на селі, не допустити дії підривних, анархічних сил, Головний отаман і уряд розпорядилися створювати в кожному селі і містечку охорону з чоловіків, яка могла б «заарештувати всіх підозрілих осіб, нещадно розправлятися з затриманими на місці злочину...»

В інтересах Директорії і уряду було якомога швидше налагодження функціонування місцевих органів влади. 24 червня 1919р. вийшла постанова «Про організацію влади на місцях», за якою відновлювалась адміністративна вертикаль ( в повіті - повітовий, волосний і сільський комісари).

Список використаної літератури і джерел

1.    Дунаєвеччина очима дослідників, учасників і свідків історичних подій – Київ – Дунаївці - Кам’янець-Подільський, - «Абетка-нова», 2003. - С. 15-29.

2.    Дунаєвеччина очима дослідників, учасників і свідків історичних подій – Київ – Дунаївці - Кам’янець-Подільський, - «Медобори», 2006. - С.262-278.

3.    Комарніцький О. Містечка Дунаєвеччини в Українській революції 1917-1920 рр.//Дунаєвецький вісник - № 45-46. - 2003р.

4.    Рибак І.В. Наш край в історії України - Кам’янець-Подільський. – Абетка - С, 2007.

5.    Прокопчук B.C. Дунаєвеччина: край і люди – Дунаївці - Кам’янець- Подільський, 2013р.

6.    Яблонський В.М. Особливості діяльності Директорії УНР по відновленню Української державності // Кам’янечинна в контексті історії Поділля (науковий збірник) - Т.І - Кам’янець-Подільський, 1997р.